“Цифровізацію” люблять рекламувати як засіб проти бюрократії. Але це не більш ніж виправдання для встановлення електронного концтабору. Бюрократія має скорочуватись по мірі усунення зайвих правил разом з усуненням контролю за їхнім дотриманням. Наприклад, безкоштовний проїзд в громадському транспорті означає відсутність потреби контролювати сплату проїзду. Не потрібні контролери, штрафи, квитки, турнікети, відпадає вся супутня бюрократія і свободи стає більше. Якщо нема законів про копірайт - нема і потреби в тотальному електронному нагляді за тим що українці шукають в інтернеті і чи не качають піратські торенти, нема бюрократичного репресивного апарату який переслідує “піратів”. Законів та правил має бути мінімум і вони мають бути максимально простими, щоб не плодити бюрократію, яка на них паразитує. Українська технократія - це про демонтаж держави як паразитарного бюрократичного монстра та водночас - посилення держави як творця та провідної сили технократичної модернізації.
Те саме стосується і економічних свобод. Наприклад, скасування антиукраїнського податку на додану вартість (ПДВ) означає демонтаж монструозної бюрократії з відшкодуваннями ПДВ. Цей антиукраїнський податок платять всі українці у вигляді 20% в кожному чеку та кожній платіжці за комуналку. Платять в тому числі бюджетники, пенсіонери та студенти, які самі ж живуть на державні гроші, в той час як сировинним експортерам держава ПДВ відшкодовує (в 2025 відшкодувала 180 млрд грн). Прибічники ліберально-ринкової економічної теорії чомусь не кажуть, що на відшкодування ПДВ експортерам в бюджеті “нема грошей”, тоді як на згадку про безкоштовний громадський транспорт абзацом вище - одразу хором співають мантру “нема грошей в бюджеті”. Вони радше заженуть українську націю в електронний концтабір (відміна готівкових грошей та тотальний фінмоніторинг транзакцій "щоб всі платили податки"), ніж допустять саму думку, що держава має існувати не за рахунок грабунку української нації, а за рахунок державного сектору економіки та націоналізації або принаймні оподаткування великих рент, нині узурпованих олігархами, корупціонерами та чужинцями. Лібералізм - це по суті варіація на тему совку, за якої УРСР, перефарбовану в синьо-жовті прапори, замість радянського союзу заганяють в європейський. Тому він і має властивість плодити антиукраїнську бюрократію та безліч законів в яких чорт ногу зламає.
Весна 2022 показала, що диво можливе. Це стосується не лише військових успіхів. Наприклад, залізничники блискавично відновлювали сполучення на деокупованих територіях, будучи не обтяженими непотрібною бюрократією з усякого роду тендерами, погодженнями та процедурами. Уряд заговорив про добровільне (!) оподаткування дрібного бізнесу. Під військкоматами стояли черги з добровольців, готових воювати проти російських загарбників.
Втім, невдовзі антиукраїнська бюрократія взяла реванш. Вже в 2023 ми бачимо бурю корупційних скандалів та масові бусифікації чоловіків ТЦКунами на вулицях українських міст. Складається враження, що внутрішні вороги мстяться українській нації за відмову капітулювати в 2022.
Путін, починаючи повномасштабне вторгнення, явно розраховував на численну внутрішню агентуру, готову здати йому Україну. І вся ця вата, попри провал в 2022, не могла одразу зникнути в нікуди, в тому числі з державних посад. З цією ватою в держапараті непогано уживається і прозахідно-"ліберальна" вата, яка антиукраїнськими законами заганяє українців в бюрократичний колгосп "за західним зразком".
Покласти край пануванню різного роду сортів антиукраїнської вати над Україною може лиш організація української нації в політичну силу, об'єднану ідеологією української технократії. Українці мусять нарешті зрозуміти, що просто пасивно сидіти вдома ховаючись від ТЦК та чекаючи міфічного “перемир'я” - не вихід, і що пасивно "чекати кращих часів” - стратегія поразки. Українці мають збагнути, що тільки активна участь в формуванні УТП та її приході до влади дає змогу впевнено дивитись в майбутнє!
Бюрократія має природну властивість відриватися від реальності, бо її основний критерій — не результат, а дотримання правил, процедур і підзвітності всередині самої системи.
Чиновник в бюрократичній системі оцінюється не тим, чи реально вирішено проблему, а тим, чи правильно оформлено документи, чи пройдено всі інстанції і чи не створено ризик для вищого начальства. Через це система починає захищати саму себе: правила стають важливішими за людей і навіть за результат, а форма — важливішою за зміст. Бюрократія погано працює з нетиповими ситуаціями, бо її логіка розрахована на стандартні випадки й повторювані процедури. Коли реальність змінюється швидше за правила, чиновницька машина або гальмує, або виробляє формальні відписки замість рішення.
З часом бюрократія накопичує власні інтереси: кар’єрні, статусні й дисциплінарні. Тоді з’являється спокуса не вирішувати проблему, а уникати відповідальності, перекладати її вище або ховатися за інструкціями. Властивість бюрократії відриватися від реальності полягає в тому, що вона поступово починає служити не суспільству, а власній процедурній логіці. Саме тому технократичний підхід має включати в себе дебюрократизацію. Не цифровізувати бюрократію, а скорочувати зайві ланки, спрощувати правила й залишати тільки ті механізми, які справді працюють на реальну мету.
Яскравим прикладом відірваності бюрократії від національних інтересів України є юридичний супровід деіндустріалізації.
Коли йдеться про фізичне знищення безлічі українських заводів, чиновник (а разом з ним і ліберальний прихильник "вільного ринку" з "нейтральними правилами гри") вважає це злочином лиш настільки наскільки були порушені формальні закони, правила і процедури. Якщо ж завод був приватизований і потім попиляний "юридично правильно" - в них не повернеться язик назвати це злочином, якими б жахливими не були наслідки для української нації.
Коли йдеться, скажімо, про ухилення чоловіків від військової служби, дезертирство та інші подібні речі - бюрократія не вагаючись називає це злочином та відкриває на "ухилянтів" та СЗЧшників безліч кримінальних справ. Але коли йдеться про винищення цілих галузей української промисловості - в переважній більшості випадків жоден правоохоронний орган не знаходить жодного складу злочину. Заводом більше заводом менше, вирішив олігарх-приватизатор попиляти завод - його право.
Якби той самий завод знищила російська ракета - це б назвали злочином російських загарбників. Якби цю ракету навів на завод дрібний зрадник-коригувальник, його б посадили на 15 років або довічне за державну зраду. Але коли завод знищує "законний власник" після прихватизації, будь це навіть підконтрольний РФ олігарх або інша підставна особа - жодного складу злочину з точки зору антиукраїнських законів та антиукраїнської бюрократії немає.
Ну попиляли сумський завод SELMI, де робили електронні мікроскопи, мас-спектрометри та все необхідне для українського наноелектронного виробництва - нічого страшного з точки зору законів та "вільноринкового" лібералізму не відбулось. Ну попиляли рівненський та інші радіозаводи, де могли б робити електроніку замість залежати від її імпорту, ну втратили відповідні компетенції - нічого, купимо в Китаї в обмін на експорт туди руди і зерна, бо риночок так порішав. Ну попиляли в Білій Церкві шинний завод Росава - нічого, будемо їздити на імпортних шинах і ще більше залежати від зовнішньої торгівлі. Ну зупинився у Львові автобусний завод - нічого, Київ може і в МАЗу автобуси купити, підтримавши режим Лукашенка (до 2022 так і відбувалось). Ну зупинився КрАЗ під керівництвом олігарха Жеваго - теж купимо МАЗи у бацька, до 2022 в цьому взагалі ніхто з чинуш та лібералів-"риночників" не бачив трагедії. Прикладів ще можна навести безліч, вистачило б на цілу книгу.
В підсумку, прем'єр-міністр Шмигаль, вихідець зі структур Ахметова, каже про Україну як "ресурсний центр Європи". Жодного складу злочину в доведенні України до цього стану антиукраїнська бюрократія не бачить, адже правила формально дотримані, а навіть там де були порушення - хабар від олігарха чи його ставленик на потрібній посаді все вирішує і те що навіть формально було злочином - "перестає" бути злочином.
Щодо деіндустріалізації України адепти "ринкового" лібералізму мають "непереборний" аргумент: промисловість, яка дісталась Україні від СРСР - була відстала та архаїчна. Мовляв, не витримали конкуренції на ринку - закривайтесь.
Але на практиці так званий "вільний ринок" - це не чесна гра, а гра за чужими правилами, як гра в наперстки. Правила гри задає той, хто контролює фінансову систему. На світовому рівні це хто завгодно тільки не українці, і правила пишуться в чиїх завгодно інтересах тільки не в інтересах української нації. Але навіть в Україні правила гри написані внутрішніми ворогами нації так, щоб зробити в Україні вигідним тільки експорт сировини. Починаючи з того, що купівля українцями українських товарів на повну обкладається 20% ПДВ, а той час як експортерам ПДВ відшкодовується. Цей антиукраїнський податок фактично ставить в пріоритет вивезення ресурсів за кордон і водночас придушує українське виробництво для потреб українців.
Цей та інші прояви антиукраїнської економічної політики - не просто наївні помилки. Це елементи системної політики вбудовування України в глобальний розподіл праці в якості колонії. Не просто так прем'єр-міністр Шмигаль казав, що Україна має стати "ресурсним центром Європи". Посадовці, які провадять таку політику, мислять Україну не як самостійний центр сили, а як підлеглий елемент чужої системи. В СРСР Україна формально була самостійною у вигляді Української радянської соціалістичної республіки, але по факту підлеглою Москві через комуністів та комсомольців, а зараз такі самі комсомольці, тільки "ліберального" штибу, ведуть Україну до поглинання глобалізмом з центром у Вашингтоні та ЄС з центром в Брюсселі. Ліберали люблять "протиставляти" себе комунізму, але це протиставлення - вкрай поверхневе з точки зору української технократії. Лібералізм та комунізм обидва являють собою антиукраїнські ідеології, які ставлять інтернаціональні по своїй сутності ідеологеми понад Ідею Нації.
Лібералам не болить за роззброєння України, починаючи зі здачі ядерної зброї. Їм не болить за попиляну промисловість. Вони не вважають це злочинами і навпаки вважають це адекватною платою за інтеграцію до заходу. Навіть війна з їхньої точки зору йде не за самостійність України, а за "інтеграцію з цивілізованим світом", де Україна - чужий фронтир. Якщо українська молодь виїздить за кордон - ліберали вважають це не ганьбою, а історіями успіху, як в радянські часи історією успіху вважалось "на підвищення" уїхати в Москву. Ліберали, поверхнево вдаючи боротьбу з російською мовою, не менш завзято впроваджують замість неї англійську як другу (а по факту першу) державну.
Ліберал відчуває потреби в українській промисловості лиш настільки наскільки вона вписується в глобальний ринок, так само як в радянські часи комуністи та комсомольці мислили економіку лиш в межах спущеного з Москви плану. Поза критеріями, визначеними паном-чужинцем, ані ліберал, ані комуніст мислити не здатні. Саме тому антиукраїнські прояви ліберальної (чи комуністичної для комуніста) політики на рівні держави - не викликають в них жодного протесту, тоді як ідеологія, програма та інші матеріали УТП викликають в них дисонанс та заперечення. Як через протест проти зовнішньої залежності, так і через сміливість мислити самостійно в межах суто української національної ідеї!
