Фізик-експериментатор. Захистив дисертацію з виробництва мікро- та наноструктур методом протонно-променевої літографії.

Я народився в 1993 в Сумах. Тоді Україна ще була ядерною державою, але я цього не пам'ятаю. Зате пам'ятаю трохи пізніші часи. Розбиті бордюри, по яким я намагався ходити. Відключення світла і вечори при свічках. Дротові телефони, "крутилки" та кнопкові — ніяких смартфонів. Вершиною прогресу здавались радіотелефони — дротові, але з радіослухавкою, яку можна носити з собою по квартирі. Windows 98, гра "Лицарі і купці" і товсті та важкі електронно-променеві монітори замість сучасних пласких. Ще важчі та товщі електронно-променеві телевізори, по яким говорили про війну в Чечні та Моніку Левінскі. Думав голлівудська актриса якась. Добряче посміявся, коли вже значно пізніше дізнався хто вона така. Відеомагнітофони, на яких я дивився Том і Джеррі та інші мультики. Повільний та ненадійний dial-up Інтернет, який займав телефонну лінію — комп'ютер буквально "телефонував" провайдеру. Щасливе дитинство! Моє покоління, народжене вже після розпаду СРСР, побачило різку зміну інформаційних технологій. Поява смартфонів, широке поширення комп'ютерів та високошвидкісного Інтернету, поява соцмереж — все це сталося в нас на очах.

З мультиків я дуже любив Том і Джеррі, Ну погоді, Король лев, 101 далматинець, а особливо — Корпорацію монстрів. Коли Корпорація монстрів вийшла, я кілька разів ходив в кінотеатр. Цей мультик — про великий завод, обладнання, технології — якраз те що треба маленьким технократам. Технократичну основу свого світогляду я отримав ще в дошкільні роки, коли мені дарували енциклопедії про космос, науку, техніку, біологію ітп. Також я обожнював їздити на поїздах — на щастя, в батьків не було машини, щоб посадити мене нудитись на заднє сидіння. Замість цього можна прямо в процесі руху бігати по вагону і дивитись у вікно на залізничні індустріальні пейзажі. Довелось кілька разів в дитинстві злітати в Європу на літаку: для дитини дивитись з вікна літака на маленькі машини та будинки було дуже цікавим атракціоном.

За дитинство крім України я встиг побувати в Москві, Італії та Голландії. Тоді Європа і Москва здавались цікавими та цивілізованими в порівнянні з Сумами: комп’ютери, супермаркети, торгівельно-розважальні центри. Зараз же ж такими благами цивілізації сумчан не здивувати, були б гроші!

В молодшу школу я почав ходити в Сумах. В ній мені було геть не цікаво. Найбільше я ненавидів вчити вірші напам’ять. Садки вишневі коло хати і "золотая осень" (я ще застав російську мову та літературу) — наскільки це було нудно в порівнянні з енциклопедіями! Я ще до школи знав що навколо Сонця обертається 9 планет (на той момент Плутон ще вважали планетою). Шкодую, що тоді в мене не було Kerbal Space Program і доводилось задовольнятись читанням книжок та грою уяви. Я знав про внутрішню будову Землі, тектонічні плити, континенти і країни, будову організму та клітини — не завдяки школі, а завдяки енциклопедіям та власній цікавості. Цікавився й технікою, знав в загальних рисах як працюють атомні електростанції. Знав би й процес виробництва мікросхем, якби це було в енциклопедіях, але це вже довелось опанувати в університеті. Нічого подібного в молодшій школі не було. Найважливіше що я в ній вивчив — українська мова. Я ріс в Сумах, російськомовному місті, і до школи її не знав: коли замість старої ще радянської вивіски "продукты" побачив нову “продукти” - прочитав як "продукті" і дуже здивувався.

В 2003 мене забрали до Москви. Живучи там, я рік за роком все менше любив Росію та Москву і все більше хотів повернутись до України. Встиг настоятись в московських автомобільних заторах і повчитись в різних школах, поспілкуватись як з московськими росіянами, так і їхніми гостями з різних регіонів та країн, в тому числі кольоровими. Зрозумів в якому місті і в якій країні жити не хочу. Їхав я в Москву в 2003 ще “ватником”, під час Помаранчевої Революції був за Януковича, але за роки життя в Москві став патріотом України (весною 2006 став по сучасним поняттям “вишиватником”), а згодом (2008-2009) і українським націоналістом. В 2008 (14 років) мені вдалось повернутись в Суми і закінчити тут школу.

Життя в Москві стало для мене потужним "щепленням" від любові до Росії. А от "щеплення" від любові до наших “друзів” з Заходу (вже з націоналістичної, а не проросійсько-ватної точки зору) я отримав в 2009. Тоді я весною дізнався про позачергову вакцинацію від кору та краснухи 2008 року. Сам я ще був надто малий щоб потрапити в цю м'ясорубку, тому дізнався про це в Інтернеті. Тоді наше Міністерство охорони здоров’я за вказівкою ВООЗ та ЮНІСЕФ хотіло вколоти 8 млн українців від 16 до 28 років індійською вакциною. На 100 тисячах вколотих доз помер школяр з Краматорська Антон Тищенко, сотні злягли в лікарні і вакцинацію зупинили. Був великий скандал, була відкрита кримінальна справа, але винні відповідальності так і не понесли.

Найцікавіше в цій історії те, що вакцинація була зірвана. З 8 мільйонів доз вкололи лиш 100 тисяч. Функціонери ВООЗ запевняли нас, що вакцинація дуже-дуже потрібна. Але в наступні після її зриву роки смертельних епідемій кору та краснухи з мільйонами трупів не сталося. Отже, в цієї позачергової вакцинації була явно не та ціль, яка декларувалась на публіку. На цьому прикладі я побачив, що ВООЗ та ЮНІСЕФ є організованими злочинними угрупуваннями, а наша влада є всього лиш безхребетними холуями закордонних господарів — то російських, то західних, але суть від цього не міняється.

Нагадую: дізнався я про злочинну сутність ВООЗ весною 2009. Якраз в цей час починалась шалена істерика з “пандемією” свинячого грипу! По телебаченню нагнітали паніку, чинуші уряду та функціонери ВООЗ наперебій били тривогу. І тут я вже з самого початку здогадався, що нам під соусом навіяної паніки захочуть впарити вакцини. Тоді ще не було таких тюремних порядків як в 2021, не було локдаунів та “сертифікатів вакцинації”. То була скоріше репетиція тих жахів ковідного тоталітаризму. Одного дня зимою 2009-2010 в школі нам роздали маски. Я один в класі прямо відмовився одягати маску, сказавши що цей цирк влаштував світовий олігархат з метою вколоти всім вакцину. Решта надягла, але ненадовго. Тиждень в масках побули буфетниці — і все, на цьому “пандемія” закінчилась. Вакцини проти свинячого грипу реально виготовлялись. Але, на щастя, все тоді швидко минулося, вакцинація так і не почалась і вакцини були утилізовані. В ті щасливі часи можна було сміятись над Юлією Тимошенко, яка розвантажувала Таміфлю, і не відчувати проблем та обмежень в реальному житті.

Тотальне розчарування як в Росії, так і в Заході та міжнародних організаціях зробило мій світогляд суто проукраїнським на противагу як проросійському, так і прозахідному. В студентські роки я хотів долучитись до “Патріоту України”, але якраз тоді, при Януковичі, їхнє керівництво пересадили по в’язницях. Спробував поспілкуватись зі “Свободою”, але вона мене невдовзі розчарувала. В 2012 я голосував за неї на парламентських виборах. До Ради вони пройшли, але нічого путнього не зробили. Отримавши владу (не лише депутатів Верховної Ради, а й, наприклад, генерального прокурора Махніцького та місцеву владу в купі міст та областей), показали себе нічим принципово не кращими за решту політикуму.

На момент початку Революції Гідності жодної політичної сили, вартої своєї підтримки, я не бачив. Я був проти і влади, і опозиції, а свою політичну силу створювати ще не наважувався, оглядаючись на репресії проти “Патріоту України”. На момент листопада 2013 я вже був різко і категорично проти як проросійської політики Януковича, так і проєвропейської риторики Євромайдану. Через це активної участі в подіях Майдану не приймав. Тільки під кінець, біля 20 лютого 2014, коли вже в Києві спалили Будинок профспілок з людьми, пішов на Майдан в Сумах. Спробував розпитати хлопців з Правого сектору чи підтримують вони євроінтеграцію. Чіткого “не підтримуємо” у відповідь не почув. Таким чином, розчарувався і в Правому секторі. Після цього я не був здивований млявій реакції лідера ПС Яроша на вбивство Олександра Музичка. Це вбивство поставило жирну крапку в історії Революції Гідності: вона зупинилась на півдороги.

Замість регіонала Януковича продажні ЗМІ підсунули телеглядачам співзасновника Партії Регіонів Порошенка. Тому я вважав і вважаю, що зміни влади не відбулось. Народ обманули. Це сталося тому що на момент Революції Гідності на політичній арені України не було суто проукраїнських політичних сил, які виступали б за наддержавність та ядерний статус України на противагу будь-яким інтеграціям з зовнішніми силами. В українському політикумі не був адекватно представлений проукраїнський вектор на противагу проросійському та прозахідному. Не представлений він і зараз. Завдяки російській окупації Криму та війні на Донбасі, проросійські настрої в українському суспільстві значно зменшились. Сподіваюсь, що нещодавні відверті заяви з боку ЄС та НАТО, що вони не будуть воювати за Україну, вдарять і про проєвропейським настроям і, врешті-решт, в українських масах запанує бажання своєї власної технологічної наддержавності.

Минулий абзац був і в першій версії автобіографії в 2021. З тих пір час лиш підтвердив її правоту.

Паралельно зі спостереженням за політикою (на той момент ще переважно пасивним), я вчився в Сумському державному університеті (СумДУ). Коротко, “для домогосподарок”, мою галузь можна назвати “нанотехнології”. Там вчили електроніку, технології виробництва мікросхем, електронні мікроскопи, мас-спектрометри, вакуумну техніку та купу інших цікавинок з божественного світу високих технологій. І це в Сумах, в Україні, а не в далекій Америці чи Японії! Вже після випуску я дізнався, що СумДУ — один з найкращих вишів України, і по науці стоїть десь нарівні з київськими, а то й обганяє їх.

В університеті я нарешті дізнався як виготовляються мікросхеми і процесори. До цього ніхто ніде не міг мені це розповісти, а в енциклопедіях воно було відсутнє, хоча насправді, в загальних рисах, досить просте. Предмет “Технологічні основи електроніки” з описом техпроцесів виготовлення мікросхем став моїм найулюбленішим предметом. На ньому я написав курсову роботу про електронну літографію — це коли електронним пучком створюють мікро- та наноструктури. Тоді я думав що то як підкорення космосу — те, чим можна буде займатись вже після приходу націоналістів та технократів до влади, а в нинішній Україні все вже втрачено і треба буде все робити з нуля. Згодом виявилось, що все не так погано і нанотехнологіями можна займатись, не виїздячи з Сум.

Згадуючи студентські роки, я можу похизуватись не лише набутими знаннями. Один знайомий, якого я мав необережність впустити собі додому, захотів вбити і пограбувати мене. Він накинувся з ножем, коли я сидів за комп’ютером. На щастя, я зреагував достатньо швидко і критичних ушкоджень вдалось уникнути. Я навіть виявився достатньо сильним та спритним щоб зламати нападнику ніж. Тепер я можу гордо сказати, що пережив бій на смерть!

По закінченні університету я через деякий час пішов опитувати викладачів з приводу аспірантури. Тоді я цікавився електрореактивними двигунами для космічних апаратів і думав піти по цій темі. Але знайшлась значно цікавіша. Анатолій Чорноус, проректор СумДУ з наукової роботи, який вів в мене предмет присвячений електронним мікроскопам. І тут виявилось, що в Україні, та ще й безпосередньо в Сумах, займаються протонною літографією!

Протонна літографія — це не матюк з квантової фізики (до речі, квантову механіку я, будучи студентом, ледве перездав). Це всього лиш нарізання маленьких структурок потоком протонів, стисненим у маленьку точку. Щось на штиб мікро-фрезера. Таким чином можна створити будь-яку мікроструктуру: мікросхему, мікроробота чи навіть штучну комаху. Більше подробиць - в розділі 2.3 ідеологічних засад української технократії!