Наука в Україні є. Попри купу проблем в нас ще є експериментальне обладнання та фахівці, здатні з ним працювати. Але потужності української науки нівелюються тим, що в країні нема державної влади, здатної задіяти всі її можливості для розбудови української технологічної наддержавності.

Відсутність в державного керівництва цілей, подібних тим, що описані в цій роботі, призводить до того, що українська наука в основному працює не на Україну. Вчені, маючи мізерні в порівнянні з європейськими колегами зарплатні, змушені задля виживання своїх установ та галузей працювати на іноземні гранти (в яких цілі задають чужинці) та писати статті для закордонних журналів, щоб мати репутацію за кордоном для отримання тих самих грантів.

Не секрет, що дипломні роботи, курсові та інші писульки для студентів та школярів в більшості випадків пишуть нейронки. Уявлення з минулого століття, що письмові роботи сприяють підготовці майбутніх вчених, вже давно перейшли в категорію псевдораціоналізму, не відповідного реальності. Але все одно українські школи та виші за старою традицією так і лишаються фабриками макулатури. Молоді люди, замість мати дієву участь в технократичній модернізації країни, марнують час та сили на написання нікому не потрібних папірців, які навіть викладачі та вчителі не факт що читають.

На сторожі цього маразму стоїть стара монструозна бюрократична машина. Вона не може без папірців, адже саме в них вона вимірює як навчання школярів та студентів, так і наукову роботу науковців. І щоб показувати результат перед системою, вчені мають обов'язково писати статті в наукові журнали. Це стосується не лише української, а й світової науки, яка живе за принципом “публікуйся або загинь” ("publish or perish"): вченому, щоб робити успішну кар'єру в науці, треба писати статті в журналах, чим більшої категорії чи престижнішого квартилю - тим краще. Цінуються всякого роду наукометричні “піськомірки” на штиб індексу Хірша.

Вирішення подібних бюрократичних питань з задоволенням беруть на себе такі фірми як “Академія статей”. Вони не соромлячись пропонують за гроші написання статей в журнали різних категорій та квартилів, підвищення індексу Хірша, співавторство в статтях, тези на конференціях, словом - будь-що, що може підвищити репутацію платоспроможного клієнта як вченого.

Навіть написання дисертації - не питання, були б гроші. В переускладненій монструозній бюрократичній системі, заснованій на паперах (чи їхніх «цифровізованих» аналогах), корупція квітне і пахне. З точки зору української технократії, в такій ситуації неминуче напрошується рішення перестати зобов'язувати вчених писати статті та дисертації, а також скасувати письмові роботи для студентів та школярів.

Натомість, головним критерієм оцінки для вчених (і для школярів та студентів як майбутніх вчених) має бути практична компетентність. Вчений - це той хто вміє нарізати протонним пучком мікроструктури і розуміє як зробити обладнання, потрібне для цього. Вчений - це той, хто розуміє квантову механіку і знає як зробити квантовий комп'ютер, здатний бодай в деяких застосуваннях перевершити звичайні комп'ютери. Вчений - це той хто знає як зробити ядерний реактор на швидких нейтронах, екраноракетоплан, безпілотний літак вертикального зліту-посадки, авіадвигун, ракетний двигун. Вчений - це той, хто знає як правильно кріонувати мозок щойно померлої людини з тим щоб вберегти його структуру від критичних пошкоджень при охолодженні і тим самим полегшити майбутнє оживлення людини, якій належить цей мозок. Словом, вчених треба цінувати за реальними здібностями, а не паперово-бюрократичними метриками

В технократичній державі наука займатиметься технократичною модернізацією країни і зосередиться на технологіях нового покоління, які зроблять Україну наддержавою. Приклади таких технологій наведені вище в цій праці. Для втілення подібних речей треба об’єднувати зусилля експериментаторів та теоретиків, науки та промисловості зі всієї країни. Навіть зусиллями вже наявних в Україні наукових та промислових потужностей, скерованими в правильному напрямку, можна досягти суттєвих результатів.

Саме держава має втілювати технократичну модернізацію. Не можна перекладати це на приватний бізнес. Перелічені в цій праці технічні ідеї та проекти в більшості своїй потребують державної участі. Замість держави дещо, звісно, могли б втілити і олігархи, якби в них було мислення бодай на рівні Ілона Маска. Але від таких як Ахметов, Коломойський, Фірташ, Пінчук та інших подібних паразитів ми цього не дочекаємось. На іноземних «інвесторів» теж годі надіятись: їм потрібні лиш наші природні ресурси.

Самим же ставати олігархами-капіталістами щоб втілити це все без державної влади — сумнівна ідея. Нам доведеться буквально воювати з державою у вигляді податкової та інших контролюючих органів, які скоріш за все тупо не дадуть нам працювати. За роки незалежності України корисна роль держави з року в рік скорочувалась, заводи дерибанились і пилились, приватизувались прибутки та націоналізувались збитки. “Знизу”, не ставши владою, ми це не змінимо. Тому ми мусимо прагнути державної влади. Замість паразитарного утворення, здатного лиш збирати податки та накидати непотрібні обмеження на штиб ковідних та екошизних, ми маємо зробити державу колективним втіленням волі української нації до технократичної модернізації.

Вченим, які працюють над стратегічно важливими галузями, важливіше буде робити над реальними речами, ніж марнувати час на безкінечні статті в журналах. Замість індексу Гірша та інших показників, пов’язаних з публікаціями в закордонних журналах, роботу вчених цінуватимуть за реальними результатами роботи на технократичну модернізацію України. Організаційна взаємодія та звітність повинні оперативно відбуватись через регулярні офлайн-наради, а також програми миттєвого обміну повідомленнями (з належним криптографічним захистом), відео- та аудіоконференції.

Підвищенню ефективності науки сприятиме максимальна інтеграція та взаємодія вчених та наукових установ. Будь-який вчений країни повинен мати можливість за потреби консультуватись в будь-яких фахівців та користуватись будь-яким науковим обладнанням України без жодних фінансових, бюрократичних та організаційних перепон. Те ж саме стосується державних підприємств. Також держава має сприяти приватним ініціативам з розвитку науки та технологій. Не стільки грошима, скільки консультаціями вчених та доступом до наукового обладнання. Коли ж окрема така ініціатива матиме комерційний успіх — держава матиме частку прибутку від неї.

Українській науці, державі та нації потрібна соціальна мережа з належним криптографічним захистом, здатна слугувати меті об’єднання зусиль українців. Вона має включати в себе, зокрема, функціонал для науки, діловодства, державного управління та програмування. В ній результати наукової роботи зможуть бути представлені не лише в якості статей, а й в якості готових для використання програм або програмних бібліотек.

Це спростить, наприклад, користування математичними абстракціями експериментаторам, які не такі сильні в математиці як теоретики. Це зекономить час вчених на переведення матеріалів з PDF-файлів в свої формати та програми для роботи з ними. Вчені повинні займатись творчою роботою, а не оформленням статей та іншою бюрократією. Бюрократією повинні займатись виключно секретарі, бухгалтери та інші відповідні професіонали.

Світогляд вченого — важлива річ. Ми не повинні примушувати кожного вченого бути українським технократом під страхом матеріальних та кар’єрних проблем, адже під примусом щиро ідеї не поділяють. Натомість, як було зазначено вище, треба правильно виховувати молодь та пропагувати ідеологію української технократії серед усіх верств українців. Показовим є історичний приклад ядерної програми США.

В США провідні вчені Манхеттенського проекту, такі як Лоуренс та Фермі знали, що працюють на війну та перемогу. Їх це не лякало або лякало значно менше, ніж можлива перемога Гітлера. Так само технократ не повинен боятись зброї та війни, адже зброя дає силу, а з сильними всім вигідніше дружити ніж воювати.

Гітлер, який багато говорив про те що Німеччина повинна бути сильною, боявся сили атому. За свідченнями Альберта Шпеєра, Гітлер боявся щоб вчені не “перетворили Землю на палаючу зірку”. Він жартував, що вчені в своєму відірваному від реальності прагненні пізнати всі таємниці природи колись спалять Землю, але до цього ще далеко і він навряд чи до цього доживе. Врешті-решт, нерозуміння значення ядерної енергії вкупі з українофобією привели його в бункер, де він і застрелився, щоб не потрапити в полон до переможців.

Технократ не боїться сили ядерної енергії, мікророботів та інших технологій, здатних змінити світовий баланс сил. Технократ всіляко прагне засвоєння технологій, здатних дати силу та нові можливості українській нації та оцінює їх в першу чергу з практичної користі для поступу української нації.

Наразі простий протонний прискорювач з літографією набагато практичніший за Великий адронний колайдер, адже дозволяє робити мікроструктури для електроніки, фотоніки, мікроробототехніки та інших практичних застосувань. Але по мірі вирішення актуальних проблем сьогодення, росту потужності української науки та засвоєння ресурсів космосу постане питання і про розширення можливостей української держави за рахунок нових досягнень у фізиці елементарних частинок. І тут Україні дуже знадобляться території в космосі з безліччю ресурсів. Колайдери планетарних розмірів, гравітаційні телескопи з планетами й зірками в якості лінз та інші фантастичні на даний момент споруди планетарних розмірів стануть реальністю.

Технократична влада намагатиметься перетворювати якомога більший відсоток населення країни на творчих вчених. Саме це зробить нашу науку найкращою в світі. Автоматизація та механізація допоможе нам звільнити кадри для науки. Отже, на додачу до вищеописаних мір з соціального захисту від технологічного безробіття, треба дати людям мотивацію працювати в науці та промисловості.

На тлі надлюдських за мірками сучасності прагнень технократів, скандальна дисертація Іллі Киви виглядає геть смішно. Депутат від проросійської партії ОПЗЖ раптом почав вихваляти країни ЄС. Через скандал його вже позбавили звання кандидата наук, а пізніше вбили за зраду на користь РФ. Але все одно цей випадок яскраво показує стан як науки, так і політики в Україні.

Втім, є і гарні новини. Останніми роками справжні науковці проявляють себе. Медик Ольга Голубовська та вірусолог Надія Жолобак не боялись говорити людям правду про ковід та вакцини від нього. Я захистив дисертацію і цю версію ідеологічних засад пишу вже не як аспірант, а як науковець.

Країна давно потребує змін, і чим швидше технократи прийдуть до влади — тим швидше ми випередимо весь світ та отримаємо технологічну наддержавність!