Для української технократії важливе скорочення неефективної бюрократії. Кричущим прикладом такої неефективності є нинішня податкова система.
В першу чергу скасуванню підлягають ПДВ (податок на додану вартість) та ПДФО (податок на доходи фізичних осіб).
ПДВ - це податок, який кожен українець платить як 20% ціни в чеках в магазинах, в платіжках за комуналку. Платять його в тому числі пенсіонери, студенти та бюджетники. Вони отримують пенсії, стипендії та зарплати від держави, якій потім платять ПДВ. Держава таким чином платить податки сама собі - абсурдна неефективність, яка створює зайву бюрократію.
При цьому ПДВ позиціонується як податок "для кінцевого споживача". Якщо бізнесмен доведе що перепродав товар - він отримує відшкодування ПДВ. Це створює ще більше бюрократії та супутньої корупції.
Особливо цинічно виглядає відшкодування ПДВ експортерам. Коли українець купує, наприклад, українську олію в українському магазині - він платить всі 20% ПДВ. А коли ту саму олію вивозять за кордон - вона не тільки не обкладається ПДВ, а експортер ще й отримує відшкодування ПДВ. Через це українська олія в іноземному магазині може коштувати дешевше ніж в українському. Це ніщо інше як узаконений грабунок української нації.
Коли український хлібкомбінат купує українське зерно, перемелює його в муку та випікає хліб - українець за цей хліб платить в магазині всі 20% ПДВ. А коли те саме зерно вивозиться за кордон - зернотрейдер не лише не платить ПДВ, а ще й отримує відшкодування ПДВ як експортер. За 2025 експортери отримали 180 млрд грн відшкодування ПДВ. В воюючій країні з хронічним "нема грошей в бюджеті" - гроші на дотації сировинним експортерам знайшлись!
Скасування ПДВ за збереження того самого рівня зарплат, пенсій та стипендій фактично збільшить рівень життя українців на 20%. Будуть усунуті товсті шари бюрократії та супутньої корупції, які душать українців та український бізнес. Буде закрита схема з цинічним грабунком української нації. А головне - буде усунуто несправедливість, коли за українські товари українці платять більше ніж чужинці.
ПДФО - це податок, який платять працюючі українці. Точніше, за них платить роботодавець, якщо працівник влаштувався на роботу офіційно. Перед тим як виплатити зарплатню, бухгалтерія має відрахувати 18% зарплатні як податок. На додачу до цього - ще й військовий збір.
Особливо абсурдні такі податки у випадку бюджетників - людей, які і так працюють на державу. Лікарні, школи, поліція, ДСНС, комунальники, Укрзалізниця, Укрпошта та інші державні відомства мають закладати в бюджет зарплат під 20% на ці податки, які держава фактично платить "сама собі". Зі скасуванням ПДФО відповідно знизяться і бюджетні потреби державних відомств.
Скасування ПДВ, ПДФО та військового збору з погляду людей, далеких від української технократії, мало би призвести до колапсу державного бюджету, і без того дефіцитного. Але натомість державний бюджет отримуватиме доходи з наступних основних джерел.
Чим більше держава заробляє власноруч на монополіях та великій промисловості - тим менше треба збирати податків з приватного бізнесу. В ідеалі держава має понад 70% доходів бюджету заробляти власноруч, а не покладатись на податки.
Неефективність держави як власника - пропагандистський міф, спрямований на виправдання роздачі національних багатств олігархічним кланам та іноземному капіталу. Так, в деяких моментах неефективність держави дійсно має місце, але обумовлена вона не "державою як такою", а владою ворогів української нації. Проявляється ця неефективність, зокрема, в роздачі стратегічних активів олігархам, у віддачі надр США та іншим чужинцям, у виконанні вказівок МВФ, в "наглядових радах" з чужинцями та пройдисвітами на держпідприємствах.
Це все при владі українських технократів було б неможливим через інший спосіб мислення правлячої еліти: націоналізм і технократичну волю до влади над технологіями, прагнення могутності та величі української держави та нації. Навіть безсмертя стане реальністю через технології (починаючи з кріоніки) - треба лиш хотіти української технократії, а не такої банальщини як офшори, яхти і маєтки за кордоном.
Мито на вивезення сировини та товарів за кордон змістить пріоритет української економіки з експорту на задоволення власних потреб української нації. Вивозитись за кордон мають лиш надлишки, не потрібні в самій Україні - і то з максимальною вигодою для нації в цілому, а не для обмеженого кола олігархів та чужинців.
Високі експортні мита відновлять справедливість: українська нація має отримувати більшість доходів від експорту, особливо сировинного. Мито має братись по факту фізичного вивезення за кордон - тобто жодних складних наскрізь корумпованих схем (як з ПДВ) та мінімальний штат податкової служби.
Величина експортного мита має виставлятись відповідно до світових цін. Щоб експорт для експортера-приватника був вигідним, але ледве вигідним. Щоб експорт був значно менш вигідним ніж продаж всередині України. Це вирішує одразу два питання: націоналізує більшу частину маржі від експорту та робить українські товари доступними для українців незалежно від світових цін на них. Українська сировина для української промисловості стане дешевшою, а слідом за нею - і вироблені з неї українські товари для українців, якими б не були світові ціни на них.
Навіть зерно та руду експортувати можна, але тільки якщо цей експорт приносить українській нації вигоду. Мито для сировини має встановлюватись таким чином, щоб сума собівартості виробництва та мита була лиш на кілька відсотків меншою за світові ціни. Щоб сировинний експортер-приватник отримував прибуток, але менший ніж сплачене державі мито. І щоб стрибки світових цін на сировину компенсувались відповідним ростом експортного мита: скажімо, світові ціни на зерно зросли на 50% - а експортне мито має зрости на 45-48%.
Продукцію більшої доданої вартості можна обкладати вже на меншу частку маржі: сума собівартість + мито на 10-30% менше за світові ціни, залежно від складності продукції. Держава може збирати менше мита, бо об'єм мита все одно буде більшим ніж за сировину. До того ж, везти контрабандою через кордон вагони зерна набагато важче, ніж електроніку.
Ця модель не заперечує зовнішню торгівлю повністю, але робить її роль в економіці України другорядною. Спочатку власні потреби - і тільки потім вже експорт!
Простими словами: малий бізнес взагалі не зобов'язний платити податки і навіть реєструватись, середній бізнес - мінімальні податки та регуляції, великий бізнес - високі податки та максимальні державні регуляції.
Малий бізнес нема сенсу оподатковувати. Обсяги податків там мізерні, а мороки з бюрократією - непропорційно багато. Як для самого дрібного бізнесу (найняти бухгалтера, заповнювати звіти ітд) так і для податкової служби: полювати за малим бізнесом важко, він легко уходе в тінь, і щоб це побороти - треба робити поліцейську державу з тотальним електронним наглядом, що неприпустимо.
До того ж, малий бізнес - це сфера обслуговування та дрібне виробництво, в більшості випадків націлене на українців, серед яких багато бюджетників, студентів та пенсіонерів. Оподатковувати їхні видатки на послуги малого бізнесу - це знижувати цінність державних зарплат та інших виплат.
Реєстрація малого бізнесу має бути добровільною - тільки якщо дрібний підприємець (і його робітники) хочуть платити пенсійний внесок щоб нараховувати пенсійний стаж. Але у випадку малих підприємців є вибір і не платити внески та лишитись з мінімальною пенсією.
Регуляції для малого бізнесу - тільки базові загальні правила (такі як харчова безпека та безпека праці) без дозвільної системи та регулярних інспекцій. Можливі лиш покарання по факту виявлення грубих порушень: наприклад, у випадку дрібного підприємця, що пече пиріжки - за антисанітарію, яка загрожує отруєнням клієнтів.
Середній бізнес (орієнтовно від 1 мільйона грн/рік оберту в цінах 2026) вже має реєструватись та обов'язково платити пенсійний внесок за працівників. Ця норма продиктована тим, що переважна більшість людей живе сьогоднішнім днем і не думає на 30-40 років вперед, тобто віддасть перевагу не платити пенсійні внески і не отримувати нарахування стажу в обмін на трохи більше грошей тут і зараз.
Перекладати на простих працвників відповідальність за пенсійний стаж, а потім платити їм мізерну пенсію "бо ви ж не платили внески" - вкрай безвідповідально для технократичної наддержави. З іншого боку, відмовитись від поняття пенсійного стажу - несправедливо щодо тих хто працював і справді заслуговує на більшу пенсію. Грошові пенсійні внески тут потрібні як запобіжник від махінацій з накруткою фіктивного стажу.
Зі скасуванням ПДВ та ПДФО бюрократії та податків для середнього бізнесу стане значно менше ніж зараз. По суті єдиний "податок" з нього - соціальний внесок за працівників. Середній бізнес нема сенсу жорстко регулювати та контролювати, адже це сфера послуг та виробництва далеко не стратегічного масштабу. Тільки найнеобхідніші базові правила, такі як безпека праці, пожежна безпека та санітарія (для харчового та медичного бізнесу) з мінімальними інспекціями.
Недержавний великий капітал треба тримати під сильним державним контролем - інакше він має властивість переростати в олігархат, безвідповідальний перед українською нацією.
В умовах України приватизація великих та стратегічних активів являє собою ніщо інше як приватизацію прибутків та націоналізацію збитків. Металургія, надра, нафтогазова і аграрна галузі - більшою частиною приватні та працюють не на українську націю. Продукція цих галузей переважно вивозиться за кордон, і олігархи ще й отримують при цьому відшкодування ПДВ. Україна, будучи вкрай багатою на ресурси країною, нічого не отримує від власних багатств, в той час як капітал масово виводиться олігархами в закордонні офшори. Політикум та медіа-простір України фактично поділені між олігархічними групами впливу, які, користуючись прибутками від приватизованих активів, фактично узурповують українську державу.
Грабуючи українську націю, олігархат консервує Україну в стані аграрно-сировинної колонії "розвинених країн". Крім цього, такі олігархи як Пінчук ще й фінансують просування деструктивних антиукраїнських ідеологем (Київська школа економіки, ЛГБТ-активісти тощо).
Втім, не кожен великий бізнес (орієнтовно від 100 млн грн оберту/рік в цінах 2026) є злочинним. Навіть після деолігархізації та усунення ворогів нації від впливу на політику та економіку в Україні залишиться доброякісний великий бізнес. Щоб і він не переріс в олігархат, він підлягатиме вже значно більшому оподаткуванню та державному регулюванню ніж середній бізнес.
Великий бізнес вже має достатньо ресурсів щоб платити великі податки, і йому не так важко найняти бухгалтерів як дрібному підприємцю. Замість платити ПДВ, ПДФО та військовий збір з зарплат працівників - великий бізнес платитиме податок по самому факту своєї величини та впливовості. Такі гіганти як Нова пошта мають вносити свій внесок в українську державу, яка в свою чергу дає їм безпеку та можливість займатись бізнесом.
Великий бізнес підлягатиме і великим державним регуляціям, які можуть бути застосовані за потреби, особливо якщо це потреби військового часу. Якщо в Україні при владі УТП і лишаться, наприклад, приватні металургійні комбінати - вони будуть за потреби зобов'язані давати сталь для військової, аерокосмічної та іншої промисловості, в обмін на необхідну для цього безкоштовну сировину та електрику. Приватний великий будівельний бізнес за потреби (якщо державних потужностей буде замало) можна зобов'язати будувати з мінімальною націнкою фортифікації для фронту, бункери для міні-ТЕЦ та інші стратегічні об'єкти.
Чим більший бізнес - тим більші державні регуляції, в разі потреби - аж до прямого державного управління попри формально приватну власність. Великий приватний бізнес може мати місце в українській технократичній державі, але тільки якщо він служить українській технократії, а не збагаченню обмеженого кола олігархів без жодних зобов'язань перед українською нацією.
Розраховувати на великий приватний бізнес як на основу стратегічних напрямів технократичної модернізації - вкрай сумнівна ідея. Стратегічні технологічні прориви, такі як ТЕЦ нового покоління, свинцеві реактори на швидких нейтронах, аерокосмічні системи, наноелектроніка нового покоління, летючі дрони доставки - має втілювати держава, не чекаючи коли це за неї зробить приватний інвестор. Інакше чекати доведеться довго, і не факт що дочекаємось взагалі. Ані від українських олігархів, ані від іноземних інвесторів ми за понад 30 років незалежності України так і не дочекались ані приватного засвоєння космосу українськими приватними компаніями, ані приватного виробництва українських процесорів, які випереджали б Intel та AMD.
Так, був український успішний бізнесмен Максим Поляков, який в 2017 викупив американську аерокосмічну компанію Firefly Aerospace, врятувавши її від банкрутства. Ця компанія стала успішною - настільки, що стала першою приватною компанією, яка сама висадила зонд на Місяці. Але в 2021 уряд США відібрав у нього компанію через те що власність українського громадянина на стратегічну космічну інфраструктуру "загрожує національній безпеці США".
Цей приклад, крім зрадливості та ненадійності "західних партнерів", показує нам, що навіть в США не довіряють іноземцям стратегічні активи. Воююча Україна має мати ще менше довіри до іноземних інвестицій в стратегічні галузі. Повністю від іноземних інвестицій відмовлятись, звісно, не варто, якщо інвестор справно платить податки і не шкодить українській нації. Але і розраховувати на іноземних інвесторів як на основу економіки - абсурдно.
Згадуючи програмову статтю про роль держави, пам'ятаємо, що держава бере на себе стратегічні галузі та ключові напрямки технократичної модернізації. Приватний бізнес в технократичній наддержаві теж може бути, але за однієї умови: він не повинен бути незамінним.
Це видно на прикладі Тайваню. Цей острів розміром з українську область, будучи невизнаною республікою, має провідне виробництво електроніки для телефонів та комп'ютерів. Чіпи робить компанія TSMC, започаткована державою. Там зараз є приватні акціонери (які інвестували туди під час випуску акцій), але в цілому держава зберігає контроль над компанією.
Водночас, чіпи, зроблені цією компанією, використовують в своїй електроніці вже приватні фірми - такі як ASUS, яка робить на тих чіпах ноутбуки та комп'ютерні комплектуючі. Якщо зникне TSMC - наслідки відсутності чіпів відчує весь світ, а от замість ASUS, якщо він зникне (при всій повазі до бренду) - прийдуть інші виробники, які робитимуть електроніку на тих самих чіпах TSMC.
Кремній, на якому працює та сама TSMC, вже дійшов до фізичної межі, і "зменшенню нанометрів" практично настав кінець. Україна має унікальний шанс зробити пост-кремнієвий прорив, поки світові гіганти кремнієвої індустрії витискають останнє з кремнію. Електроніку наступного покоління можна робити, наприклад, на карбіді кремнію з тонким шаром нітриду галію. Ці матеріали витримують до температури до 400-600 градусів Цельсію (кремній до 100), мають значно більшу стійкість до пробоїв та радіаційну стійкість, а нітрид галію може працювати на частотах десятки гігагерц (кремній до 6 ГГц).
З приходом УТП до влади, в України відкривається перспектива виробництва пост-кремнієвої електроніки. Цю ініціативу має проявити держава, не чекаючи милостині від приватних інвесторів - особливо іноземних, радих лиш витягти технології та реалізувати їх в себе. А вже по налагодженні державного виробництва чіпів - можуть утворитись і приватні фірми, готові робити з них пристрої.
