Технологічний прогрес означає дві крайнощі, схожі на ситуацію “пан або пропав”. Вони можуть привести як до технологічної утопії, так і до не менш технологічної антиутопії.

Технологічний прогрес змінює правила гри для всіх. В світі, оплутаному відеокамерами, підключеними до централізованої системи розпізнання облич та іншими технічними новаціями з нагляду за людьми, ризик встановлення тиранії як ніколи високий. Паніка навколо COVID-19 значно прискорила поступ електронного тоталітаризму, розв’язавши руки в обмеженні прав і свобод людей як авторитарним, так і демократичним режимам по всьому світу.

Ми вже спостерігаємо тенденцію встановлення електронного тоталітаризму в комуністичному Китаї. Там запроваджується система “соціального кредиту”. Людям, які догодили режиму, даються різного роду пільги. Людям, які поводяться “погано” (не лише в сенсі порушення офіційного законодавства) не дадуть влаштуватися на роботу, отримати медичну допомогу і навіть не пустять в громадський транспорт. “Соціальний рейтинг” там не відкритий, а тіньовий, ніхто не знає своїх балів.

Особливо сильним режим електронного тоталітаризму є на заході Китаю. Там живуть уйгури — тюркський мусульманський народ, родичі киргизів та казахів. Використовуючи ісламський тероризм як привід, китайська влада встановила там жорсткий поліцейський режим.

В уйгурських містах неможливо пройти між кварталами без того щоб пред’явити посвідчення на КПП. Всюди висять відеокамери, підключені до централізованої системи нагляду. На входах до магазинів — сканування очей. Інтернет жорстко цензурується та знаходиться під наглядом, не-китайські месенджери з шифруванням блокують, а китайські відстежуються владою. В будь-який момент влада може провести обшук в житлі уйгура без жодного попередження та санкції суду. За знайдений при обшуку Коран або книги з історії уйгурів можуть не лише обнулити рейтинг, а й посадити до “табору перевиховання”. При цьому, за вивчення китайської мови дають додачу до “соціального кредиту”.

Фактично відбувається етноцид уйгурів. Китайців масово переселяють в той регіон. Уйгури як нація можуть зникнути в найближчі десятиліття. Не рахуючи малочисельної еміграції, яка теж поступово розчиниться в чужих країнах. Все це є слідством того, що уйгури втратили власну державність.

Минулі абзаци були ще в першій версії, оприлюдненій в грудні 2021. З тих пір війна показала що буде з Україною в разі окупації. На окуповані території, такі як Маріуполь, російські окупанти масово завозять чужинців. По факту, відбувається заміщення корінного українського населення. Українці, які залишились в окупації, стають там національною меншиною. Про електронний тоталітаризм там ще не чутно, але це, вочевидь, не більш ніж питання часу.

В той самий час, на неокуповані території України прозахідна вата хоче завезти мігрантів-чужинців, як це відбувається в країнах західної Європи. Там мігранти влаштовують теракти та розводять злочинність за потурання поліції та влади. Мільйони мігрантів, які розмножуються швидше ніж європейці, цілі школи де дітей мігрантів більше ніж дітей європейців — все йде до того, що європейці стануть меншинами на власній землі, як уйгури та американські індіанці.

Ми, українці, ні в якому разі не повинні допустити цього в Україні. Навіть якщо ми не будемо швидко розмножуватись, навіть якщо нас буде лиш пара десятків мільйонів, ми все ще зможемо утримати територію України, якщо проведемо технократичну модернізацію країни. Головне мати достатньо засобів ураження, щоб знищувати ворогів, охочих до наших земель та ресурсів, і сталеву волю не пускати до себе мігрантів-чужинців.

В 2016 українці міста Яготин на Київщині не дали поселити в своє місто “біженців” з Сирії, Афганістану, Сомалі та інших дуп світу, як це хотіла зробити Державна міграційна служба за домовленістю з ЄС. Яготинці виходили на протести з вимогою замість чужинців поселити до центру біженців внутрішніх переселенців (тоді вже був окупований Крим та йшла війна на Донбасі) і погрожували владі: якщо мігрантів таки заселять без згоди громади — з Яготина почнеться третій майдан. Яготинці показали, що ЄС та місцевих чинуш-комсомольців, які безхребетно виконують вказівки з-за кордону, можна і треба посилати під три чорти.

Війна показала, що український народ може так само дати відсіч і зовнішньому ворогу. В Києві та Сумах, в критичні моменти перших днів повномасштабного вторгнення РФ в лютому 2022, українцям роздавали зброю на руки, без документів. І українці змогли відбити там російську навалу. При цьому, попри масову роздачу зброї, а у випадку Сум ще й евакуацію поліції — масового сплеску криміналу не сталося. Злочинність навпаки була мінімальною.

Водночас, південь України, де українцям зброю масово не роздавали, російські загарбники змогли окупувати за лічені дні. Кацапи змогли навіть переїхати річку Дніпро, окупувати Херсон і дійти до околиць Миколаєва. Тоді беззбройні українці Херсону та інших окупованих міст півдня України виходили на масові протести проти озброєних загарбників. А якби в них тоді була зброя — російської окупації взагалі не було б!

Так само сумнівно, що озброєних чоловіків ТЦКшники хапали б на вулицях. Через понад рік після перших бусифікацій стає очевидним, що такого роду “мобілізація” не має нічого спільного з роботою на фронт та перемогу, адже наловлені на вулицях чоловіки — військові зазвичай погані. Натомість, кидається в очі збагачення посадових осіб, таких як одеський військком Борісов з його віллами в Іспанії. Тіньовий “ринок” ТЦК оцінюється орієнтовно в 150 млрд грн на рік!

ТЦК, поліція та інші силові структури з роздутим штатом виродились в кримінально-комерційні структури з заробляння грошей на хабарах та криміналі. Те саме можна сказати про армійське начальство, яке робило кар’єру в 1991-2013, в умовах коли вся система була налаштована на дерибан армії.

Тому ми й маємо корупцію посеред війни та цирк з ТЦК замість централізованої технократичної модернізації збройних сил. В таких умовах, більшу частину функціоналу з забезпечення правопорядку треба віддати самим громадянам, роздавши їм зброю. Кримінальні елементи вже й так мають зброю, але вони не зможуть безкарно чинити злочини проти озброєних громадян. Рівень злочинності різко впаде, і державні силові структури зможуть зосередитись на боротьбі з зовнішнім ворогом.

Особливо цинічним є повернення теми завезення мігрантів в порядок денний в повномасштабну війну. Вороги української нації, користуючись тим що українці частково зайняті війною і частково ховаються по хатам від ТЦК, починають пробне завезення кольорових чужинців в українські тили. Відбувається це, звісно, в тилових областях заходу країни, адже в прифронтові області мігрантам з різних дуп світу їхати поки що боязно. Тепер головне питання - в здатності українців тих областей відбити кольорову навалу, подібно до того як українці східних прифронтових міст, таких як Суми та Харків, відбивали російську агресію в 2014, 2022 і до сьогодні. Псевдораціоналістичні “економічні” та “демографічні” аргументи на користь завезення мігрантів не витримують жодної критики на тлі загрози чужинецької навали, докладніше це питання розглянуте в розділі 2.7.

Окремих слів варта цифровізація, яку провадить влада. Проводиться вона на вразливій елементній базі інформаційних технологій, яка легко раз за разом дистанційно взламується російськими та іншими хакерами. За один лиш грудень 2024 — зламані державні реєстри і непрацюючий сайт Міністерства юстиції. Краще ніякої цифровізації, ніж така.

Вибори до всякого роду антикорупційних громадських рад проводяться через Дію та телефонні голосування. Мало того що ці ради непотрібні (про це в главі 1.4), так вони ще й нелегітимні. Громадянин, який відмовляється користуватись Дією чи мобільним телефоном, не може проголосувати, водночас шахраї з ботофермами або хакери які взламали чужі телефони з Дією — можуть накручувати скільки завгодно голосів.

В такій ситуації проводити електронні вибори Президента чи Верховної Ради є чистим шахрайством. Якщо на момент участі Української технократичної партії у виборах вороги нації введуть електронне голосування — ми мусимо вийти на протести і домагатись щоб вибори проводились виключно на папері.

“Цифровізацію” люблять рекламувати як засіб проти бюрократії. Але це не більш ніж виправдання для встановлення електронного концтабору. Бюрократія має скорочуватись по мірі усунення зайвих правил разом з усуненням контролю за їхнім дотриманням. Наприклад, безкоштовний проїзд в громадському транспорті (докладніше розглянуто в розділі 2.5) означає відсутність потреби контролювати сплату проїзду. Не потрібні контролери, штрафи, квитки, турнікети, відпадає вся супутня бюрократія і свободи стає більше. Якщо нема законів про копірайт - нема і потреби в тотальному електронному нагляді за тим що українці шукають в інтернеті і чи не качають піратські торенти, нема бюрократичного репресивного апарату який переслідує “піратів”. Законів та правил має бути мінімум і вони мають бути максимально простими, щоб не плодити бюрократію, яка на них паразитує. Українська технократія - це про демонтаж держави як паразитарного бюрократичного монстра та водночас - посилення держави як творця та провідної сили технократичної модернізації.

Те саме стосується і економічних свобод. Наприклад, скасування антиукраїнського податку на додану вартість (ПДВ) означає демонтаж монструозної бюрократії з відшкодуваннями ПДВ. Цей антиукраїнський податок платять всі українці у вигляді 20% в кожному чеку та кожній платіжці за комуналку. Платять в тому числі бюджетники, пенсіонери та студенти, які самі ж живуть на державні гроші, в той час як сировинним експортерам, як вже згадувалось в розділі 1.4, держава ПДВ відшкодовує (в 2025 відшкодувала 180 млрд грн). Прибічники псевдораціоналістичної ліберально-ринкової економічної теорії чомусь не кажуть, що на відшкодування ПДВ експортерам в бюджеті “нема грошей”, тоді як на згадку про безкоштовний громадський транспорт абзацом вище - одразу хором співають мантру “нема грошей в бюджеті”. Вони радше заженуть українську націю в електронний концтабір (відміна готівкових грошей та тотальний фінмоніторинг транзакцій "щоб всі платили податки"), ніж допустять саму думку, що держава має існувати не за рахунок грабунку української нації, а за рахунок державного сектору економіки та націоналізації або принаймні високого оподаткування великих рент, нині узурпованих олігархами, корупціонерами та чужинцями. Лібералізм - це по суті варіація на тему совку, за якої УРСР, перефарбовану в синьо-жовті прапори, замість радянського союзу заганяють в європейський. Тому він і має властивість плодити антиукраїнську бюрократію та безліч законів в яких чорт ногу зламає.

Весна 2022 показала, що диво можливе. Це стосується не лише військових успіхів України. Наприклад, залізничники блискавично відновлювали сполучення на деокупованих територіях, будучи не обтяженими непотрібною бюрократією з усякого роду тендерами, погодженнями та процедурами. Серед державних управлінців були навіть розмови про добровільне (!) оподаткування дрібного бізнесу. Під військкоматами стояли черги з добровольців, готових воювати проти російських загарбників.

Втім, невдовзі антиукраїнська бюрократія взяла реванш. Вже в 2023 ми бачимо бурю корупційних скандалів та масові бусифікації чоловіків ТЦКунами на вулицях українських міст. Складається враження, що внутрішні вороги мстяться українській нації за відмову капітулювати в 2022.

Путін, починаючи повномасштабне вторгнення, явно розраховував на численну внутрішню агентуру, готову здати йому Україну. І вся ця вата, попри провал в 2022, не могла одразу зникнути в нікуди, в тому числі з державних посад. З цією ватою в держапараті непогано уживається і прозахідно-"ліберальна" вата, яка антиукраїнськими законами заганяє українців в бюрократичний колгосп "за західним зразком".

Покласти край пануванню різного роду сортів антиукраїнської вати над Україною може лиш організація української нації в політичну силу, об'єднану ідеологією української технократії. Українці мусять нарешті зрозуміти, що просто пасивно сидіти вдома ховаючись від ТЦК та чекаючи міфічного “перемир'я” - не вихід, і взагалі, що пасивно чекати міфічних "кращих часів” - стратегія поразки. Українці мають збагнути, що тільки активна участь в формуванні Української технократичної партії та її приході до влади дає змогу впевнено дивитись в майбутнє!

В цілому, українська нація ще не в такій безнадійній ситуації як уйгури в Китаї. Як би важко нам не було, ми все одно в українській державі. Державі, в якій ми повноправні громадяни, в якій ми в разі чого можемо вийти на протест, в якій ми, врешті-решт, можемо офіційно зареєструвати партію та перемогти на виборах. Головне — не змарнувати наші можливості.